Новина

З «Медоборів» потішна новина – знов цвіте неопалима купина!

Про директора всесвітньовідомого природного заповідника «Медобори», що у смт. Гримайлів, неординарну та сильну духом людину, Михайла Музику багато і позитивно відгукуються і ті, хто близько із ним знайомий, і ті, кому доводилося хоча б раз у своєму житті пересіктися з цим дивовижним чоловіком.

Гримайлів, звичайно змінився. Якісь, здається, інші стали вулиці, крамниці, сквери.., і майже до невпізнання змінилася споруда Гримайлівського лісництва. Замість простого, нічим не показового будиночка, виріс справжнісінький палац, обсаджений зусібіч вічнозеленими деревами, поміж яких видніється круглий капелюх статуї Збруцького ідола – об’єкта поклоніння наших древніх пращурів. У затишному службовому кабінеті цієї споруди ми й зустрілися з Михайлом Ярославовичем, який, незважаючи на брак часу (поспішав на важливу аудієнцію – ред.), усе ж погодився приділити максимум уваги журналістам та розповів не лише про свою біографію, трудові будні, а й про заповідник.

Народився М.Музика 12 жовтня 1957 року в Копичинцях у сім’ї службовців. Закінчив міську середню школу №1 і вступив до Львівського лісотехнічного інституту. Трудову діяльність розпочав у Бучацькому лісгоспі. Опісля працював лісничим Гримайлівського лісництва. З початку створення заповідника (1990 року) і дотепер очолює колектив ПЗ «Медобори», що займає площу 10,5 тис. гектарів та складається з трьох лісництв та філії у Кременці. Ось такий короткий штрих з біографії директора одного з державних підприємств Тернопільського ОУЛМГ. Ніби й нічого надзвичайного, оскільки подібні життєписи є майже в усіх лісівників. Одначе, особливість тут все-таки є. Михайло Ярославович – людина з особливими потребами і пересувається в інвалідному візку. Важка недуга спіткала хлопця у 22 роки. Лікарі, аби врятувати життя, змушені були відтинати йому по частинах ноги. Не здатися на виклик долі пану Михайлу допомогли насамперед сильна воля, мужність і боротьба, а також вірні друзі.

Він подолав хворобу, і перемагаючи її, й далі займався улюбленою справою – охороняв заповідник та розбудовував його інфраструктуру. До речі, саме під керівництвом Михайла Ярославовича та за сприяння начальника Тернопільського облуправління ЛМГ Ігоря Попадинця й було повністю реконструйовано адмінспоруду заповідника «Медобори». А скільки ще було зроблено – не перелічити. Таких, як Михайло Музика, без жодних вагань треба ставити в ранг Героїв України. На пропозицію до Михайла Ярославовича щодо написання про нього індивідуальної публікації, він заперечив: «Ліпше пишіть про «Медобори», ніж возвеличувати мою персону». Те, що пан Михайло доволі скромно розповідає про свій вагомий вклад у розвиток заповідника, теж яскраво свідчить про високу моральність та подвижництво особистості.

Отож, ми ніяк не могли не виконати прохання директора і замість нарису – репортаж із «Медоборів», адже відвідини заповідника – це залюбленість у нього навіки!

Що таке природний заповідник «Медобори»? Згідно зі твердженнями спеціалістів, це найвища форма охорони природи в Україні. Його територія є національним надбанням і виводиться з господарської діяльності. Із врахуванням, що тут встановлено заповідний режим, лісівники зберегли від рубок 70 відсотків величних дубів і буків, яких окрім як у «Медоборах» годі ще десь побачити. Заходиш під їхні ошатні крона і ніби опиняєшся у доісторичному лісі, де живуть динозаври. Втім, заповідник славиться не лише багатолітніми деревами. Його унікальність – у ландшафті, у наявності майже 1000 видів рослин, з яких 130 регіонально рідкісних і 37 червонокнижних. Зростають також 160 видів мохоподібних, 144 лишайників, 369 видів грибів. А скільки меду збирають бджоли? Звідси й назва – Медобори.

Щоби оглянути заповідник треба хоча б один світловий день часу. Хоча про що мова? Навряд чи людина спроможна за один день обійти 10 тисяч гектарів угідь і намилуватися прекрасним. У супроводі заступника директора Галини Оліяр ми пройшли екологічною стежкою «Гостра». Але у заповіднику є ще екологічні стежки до «Пущі відлюдника» та «Бохіт».

Гора Гостра, що біля села Вікно Гусятинського району, має науково-пізнавальну, естетичну та історичну цінність. Галина Іванівна розповіла безліч історичних цікавинок, зокрема, у селі Вікно було помешкання відомих меценатів Федоровичів, які започаткували заповідання природи в тутешніх околицях ще у 1910 році. У 1443-1444 роках тут жив Іван Франко, опрацьовуючи родинні архіви громадського діяча, мецената, депутата Віденського парламенту Івана Федоровича. Франковими називають мальовничі скелі, що неподалік села. З гори проглядається навколишній краєвид: ланцюг Товтрового пасма, гори Дзюрава, Лебедиха, Ципель, Довга, Любовня та Франкові скелі. На горі збереглися рідкісні степові та наскельно-степові групи рослин, у тому числі 9 червонокнижних та понад 50 рідкісних у регіоні видів.

Пані Галина (на фото) каже, що Товтри сформувалися майже 15-20 млн. років тому у вигляді бар’єрного рифу на дні теплого Сарматського моря. У медобірних вапняках ми побачили скам’янілі рештки морських організмів (черв’яків), які збереглися у прижиттєвому положенні. Це доволі цікаве і захоплююче видовище. Але найбільше вражає рослинний світ гори Гостра, яка тепер, улітку, вабить по-особливому. Окрім загальновідомих видів рослин тут поширена популяція змієголовника австрійського, ковили пірчастої та волосистої, шиверекії подільської, лещиці дністровської… Ще здалеку видніється-розквітає ясенець білий або у простонародді – неопалима купина. Ясенцем не намилуєшся – такі гарні квіти. Але зривати їх не рекомендується. По-перше, рослина під охороною закону, по-друге, вона й сама себе оберігає. Доторкнувшись до неї голіруч, людина отримує хімічні опіки, які довго не гояться. До того ж, ясенець виділяє ефірні олії, які загораються від іскри. Виходить неймовірне явище: довкола квітки горить полум’я, а вона залишається неушкодженою.

Зі слів Михайла Музики, «Медоборами» активно зацікавитися 5-6 років назад. Сюди приїжджають туристи, вчені, дослідники, школярі. Проводяться тематичні екскурсії та різні заходи. Відчутним є сприяння і допомога з боку Тернопільського ОУЛМГ та держави. Підприємство повністю фінансує держава. Штатні працівники, а це 105 осіб, отримують нормальну заробітну плату. Однак, як наголошує Михайло Ярославович, хотілося б збільшення асигнувань, бо як-не-як заповідник – це науковий центр, де працюють ентузіасти, фанатично віддані професії люди. Саме про фахівців турбується очільник заповідника. І знає чому. Це ж не кожному під силу й до снаги щоденно досліджувати на заповідній територій камінці, рослини, дерева, а також збирати колекції метеликів з науковою метою. Дійсно, правильно каже директор заповідника: «Щоби у нас працювати, потрібно найперше змінити свідомість особи». А зміни полягають у бережливому ставленні до гілочки, грудочки землі і маленької комашки. Власне це і називається охороною флори і фауни України. Медоборівські лісівники та науковці виконують ці завдання на відмінно. Ми у цьому вочевидь переконалися.