Новина

        Щороку в третій декаді березня ми відзначаємо Всесвітній день лісу. Якраз така пора, коли треба почистити наші насадження, посадити нові дерева. До цього долучаються не лише господарі зелених масивів, а й громадськість, діти зі шкільних лісництв та інші. Звичайно ж, справа варта похвали. Але від усіх цих місячників, тижнів, днів віддає тимчасовістю – провели акцію і забули на увесь рік. А проблема стосунків із зеленим другом нікуди не дівається, вона вимагає постійної уваги.

        І тут мимоволі всі погляди кидають на лісівників. Хоча до них претензій, мабуть, найменше. Працівники лісу, зокрема на Тернопільщині, мають свої поточні та довгострокові плани, стараються їх чітко виконувати. Пріоритетне завдання – створення класичних дібров. Завітайте до будь-якого з наших лісів. З ким ви зустрінетеся насамперед? Звичайно ж, із грабом. Його тут ніхто не насаджував, просто материнські самосівні масиви. Деревина – в жодне порівняння із дубом. Останній сюди сам проситься, бо Поділля якраз той край, де йому ростеться комфортно. Його не посадиш, скажімо, в Медоборах чи на опільських узвишшях, бо дерево це має стержневий корінь. Часом молодняк назовні піднявся лиш на 20 см, а в землі вже метровий стержень. Отак упреться він у вапнякову товщу під верхнім шаром грунту й, уважай, не буде дуба: і ростиме кволо, та й сильний вітер виверне його з кореневищем.

        У народі кажуть, що він любить рости в шумі із відкритою головою. Цебто, щоб його збоку притіняли інші дерева, тоді він з усіх потуг тягнеться до сонця – стовбур високий і прямий. Бачили дуба-одинака десь у полі чи на околиці села? Кряжистий, могутній, з товстим гілляччям у всі боки. Що не кажіть, красень, про такого пісні складають і казки розповідають. А ділова деревина його, як кажуть, недорого коштує. Не вистачало йому отого шуму – тісного сусідства інших дерев – клена, липи, граба, з ними він залюбки вживається. Ось явора не терпить, бо той теж із стержневим коренем, – суперник.

        Дуб, умовно кажучи, достигає у віці 100-120 років. Тоді його спиляти найдоцільніше. Як бачимо, лісівникові треба заглядати в далеку перспективу, а що там у внуків і правнуків, які рубатимуть ту дубину? Скільки людських турбот і праці треба на тому довгому віку! Особливо у перші роки. Спочатку з так званого плюсового дерева, а це високий, стрункий і найкращий за всіма показниками дубисько, дістають пагінці для клонування. Не з верхньої, не з нижньої, а саме із середньої частини крони – спробуй здертися на таку висоту. Можна, і так часто роблять, починати із жолудя. Але із живця майбутнє дерево міцніше, ніж з насіння, збереже всі ознаки зразкового екземпляра. Зелена крихітка квола, її слід леліяти як дитину. Посадиш жолуді – тут своя небезпека. Внадиться небажаний гість – веприк і піде рядком, вириваючи довгим рилом для себе ласощі. До чого тільки не вдаються люди – натягують над шкілкою шнурок із клаптям целофану. Той шурхотить на вітрі і відлякує звірину. Хтось, здається в Улашківському лісництві, ставив у радійко нові батарейки, вмикав гучномовець наповну і залишав на ніч на ділянці із саджанцями. Навіть лось не ризикне поткнутись туди, де голосно говорять.

        А що ж робити, поки над нашим краєм не зашуміли ті омріяні діброви? Лісівники формують масиви ялини, модрини, горіха чорного та інших дерев зі скороченим перебігом рубки. Адже без деревини в господарстві чи на будові ніяк не обійтися. Та й Новий рік без хвої – не свято, хоча вже пора привчатися до штучних ялинок. Перспективною для наших насаджень видається нова порода, завезена з Американського континенту, –дугласія тисолиста. Одне слово, наші працівники лісу не сидять склавши руки. І діють виважено, опираючись на науку, щоб не повторювати прикрих помилок, як це сталося в Карпатах. Свого часу там висадили багато ялини, хоч місцеві грунтово-кліматичні умови не для неї. Затишно себе в горах почувають бук і ялиця, здатні акумулювати й утримувати вологу. І ось прийшов час, коли ялина стала масово вмирати. Сухі дерева – то розплідники шкідників. А коли їх багато, ніякі дятли з повзиками не врятують ліс від комашиного нашестя. От і вирубали насадження цілими ділянками. Громадськість і засоби масової інформації вдарили на сполох, мовляв, ділки, маючи високий дах десь у Києві, нищать Карпати і продають ліс-кругляк за кордон. Так, диму без вогню не буває, траплялися такі випадки, та й експортувати колоди, цебто сировину, дозволяє собі хіба що якась тубільна країна. Але головна причина тої біди, як стверджують знавці, все-таки в стратегічній помилці лісівників.

        Важливо виплекати, виростити ліс, та не менш важливо його вберегти. І тут кабанчик чи лось ніщо поруч із рукастим крадієм-хапугою. Коли фіксуються несанкціоновані вирубки, правоохоронні органи часом відкривають провадження, звинувачуючи майстрів лісу, цебто лісників, у недогляді, а, може, й співучасті в злочині. Трапляється і таке, коли за неправомірну вигоду посадовець заплющує очі на браконьєрську сокиру. Та рідко. Просто одна людина не в змозі впильнувати великі, закриті зеленню і стовбурами масиви. Ось і організовують лісівники нічні чергування, може, і малоефективні, та й небезпечні. Один з них, кажуть, у Мшанецькому лісництві, остерігаючись непроханих гостей, розставив на лісовій дорозі металеві шпильки. І таки піймав на той гачок буса, завантаженого вщент колодами, нарізаними зі звалених дерев. Лиходії приїхали сюди з Рівненщини.

        Ось постає перед нами найважливіше питання: як навчити людину шанувати свого зеленого друга, не заносити без крайньої усвідомленої необхідності над ним сокиру? Колись наші предки природу обожнювали. Тепер з висоти пройдених цивілізацією тисячоліть, мабуть, час до цього повернутися, базуючись не на сліпій вірі, а на інтелекті й науці. Бо ми так досі і не розгадали багатьох таємниць світобудови, які закрив перед нами Творець. Тим більше, не можемо повторити Його. Ось звичайна муха, просте, буденне, здавалось би, явище. Скрутив газету, ляснув – і її вже немає. А спробуй віднови, сконструюй її – не вистачить ні знань, ні хисту. Ще одне, Боже, диво – звичайний дубовий, кленовий чи інший якийсь листок. У ньому закодована найжиттєдайніша таїна фотосинтезу. Зелені хлорофілові зерна, вуглекислий газ із повітря і сонячний промінь, плюс волога та мінеральні солі землі. І ми вже маємо кисень, щоб дихати, і дубовий брус, щоб будувати чи грітися біля пічки, та, зрештою, і все живе розмаїття нашої планети.