Колишніх лісівників не буває. Ця аксіома не потребує підтвердження. Люди лісівничої професії фактично ставлять своє життя на лісівничий вівтар, бо незважаючи на те, працюють у лісовому господарстві чи вже давно перебувають на заслуженому відпочинку, думками все одно повертаються туди, де щоденно обходили все уздовж і впоперек, бо ж усі лісові масиви пам’ятають на дотик, на запах і на шум уже не молодих кремезних крон дерев, які колись своїми руками від малого сіянця плекали, ростили, доглядали за ним, аби воно укорінилось, виросло і продовжило себе у таких же, як воно, або й кращих екземплярів з гарнішим генофондом. Тож кожен, хто працює, працював чи працюватиме в лісі, залишає там частину себе, а душа завжди вболіває за майбутнє наших скарбів – лісів.